http://forumstatic.ru/files/0008/c8/71/87111.css http://forumstatic.ru/files/0008/c8/71/98288.css
http://forumstatic.ru/files/0008/c8/71/21146.css http://forumstatic.ru/files/0008/c8/71/66837.css http://forumstatic.ru/files/0014/0c/7e/78840.css
http://forumstatic.ru/files/0008/c8/71/57609.css http://forumstatic.ru/files/0008/c8/71/64280.css http://forumstatic.ru/files/0008/c8/71/96119.css
http://forumstatic.ru/files/0008/c8/71/86328.css http://forumstatic.ru/files/0008/c8/71/50008.css
Странник, будь готов ко всему! Бесконечное путешествие открывает для тебя свои дороги. Мы рады видеть любого решившего отправиться в путь вместе с нами, где нет рамок, ограничений, анкет и занятых ролей. Добро пожаловать!
На форуме есть контент 18+

15.06. — 21.06.
АКТИВНЫЕ ОТЫГРЫШИ
ЗАКРЫТЫЙ ОТЫГРЫШ

Здесь могла бы быть ваша цитата. © Добавить цитату

Кривая ухмылка женщины могла бы испугать парочку ежей, если бы в этот момент они глянули на неё © RDB

— Орубе, говоришь? Орубе в отрубе!!! © April

Лучший дождь — этот тот, на который смотришь из окна. © Val

— И всё же, он симулирует. — Об этом ничего, кроме ваших слов, не говорит. Что вы предлагаете? — Дать ему грёбанный Оскар. © Val

В комплекте идет универсальный слуга с базовым набором знаний, компьютер для обучения и пять дополнительных чипов с любой информацией на ваш выбор! © salieri

Познакомься, это та самая несравненная прапрабабушка Мюриэль! Сколько раз инквизиция пыталась её сжечь, а она всё никак не сжигалась... А жаль © Дарси

Ученый без воображения — академический сухарь, способный только на то, чтобы зачитывать студентам с кафедры чужие тезисы © Spellcaster

Современная психиатрия исключает привязывание больного к стулу и полное его обездвиживание, что прямо сейчас весьма расстроило Йозефа © Val

В какой-то миг Генриетта подумала, какая же она теперь Красная шапочка без Красного плаща с капюшоном? © Изабелла

— Если я после просмотра Пикселей превращусь в змейку и поползу домой, то расхлёбывать это психотерапевту. © Кэрка

— Может ты уже очнёшься? Спящая красавица какая-то, — прямо на ухо заорал парень. © марс

Но когда ты внезапно оказываешься посреди скотного двора в новых туфлях на шпильках, то задумываешься, где же твоя удача свернула не туда и когда решила не возвращаться. © TARDIS

Она в Раю? Девушка слышит протяжный стон. Красная шапочка оборачивается и видит Грея на земле. В таком же белом балахоне. Она пытается отыскать меч, но никакого оружия под рукой рядом нет. Она попала в Ад? © Изабелла

Пусть падает. Пусть расшибается. И пусть встает потом. Пусть учится сдерживать слезы. Он мужчина, не тепличная роза. © Spellcaster

Сделал предложение, получил отказ и смирился с этим. Не обязательно же за это его убивать. © TARDIS

Эй! А ну верни немедленно!! Это же мой телефон!!! Проклятая птица! Грейв, не вешай трубку, я тебе перезвоню-ю-ю-ю... © TARDIS

Стыд мне и позор, будь тут тот американутый блондин, точно бы отчитал, или даже в угол бы поставил…© Damian

Хочешь спрятать, положи на самое видное место. © Spellcaster

...когда тебя постоянно пилят, рано или поздно ты неосознанно совершаешь те вещи, которые и никогда бы не хотел. © Изабелла

Украдёшь у Тафари Бадда, станешь экспонатом анатомического музея. Если прихватишь что-нибудь ценное ещё и у Селвина, то до музея можно будет добраться только по частям.© Рысь

...если такова воля Судьбы, разве можно ее обмануть? © Ri Unicorn

Он хотел и не хотел видеть ее. Он любил и ненавидел ее. Он знал и не знал, он помнил и хотел забыть, он мечтал больше никогда ее не встречать и сам искал свидания. © Ri Unicorn

Ох, эту туманную осень было уже не спасти, так пусть горит она огнем войны, и пусть летят во все стороны искры, зажигающиеся в груди этих двоих...© Ri Unicorn

В нынешние времена не пугали детей страшилками: оборотнями, призраками. Теперь было нечто более страшное, что могло вселить ужас даже в сердца взрослых: война.© Ртутная Лампа

Как всегда улыбаясь, Кен радушно предложил сесть, куда вампиру будет удобней. Увидев, что Тафари мрачнее тучи он решил, что сейчас прольётся… дождь. © Бенедикт

И почему этот дурацкий этикет позволяет таскать везде болонок в сумке, но нельзя ходить с безобидным и куда более разумным медведем!© Мята

— "Да будет благословлён звёздами твой путь в Азанулбизар! — Простите, куда вы меня только что послали?"© Рысь

Меня не нужно спасать. Я угнал космический корабль. Будешь пролетать мимо, поищи глухую и тёмную посудину с двумя обидчивыми компьютерами на борту© Рысь

Всё исключительно в состоянии аффекта. В следующий раз я буду более рассудителен, обещаю. У меня даже настройки программы "Совесть" вернулись в норму.© Рысь

Док! Не слушай этого близорукого кретина, у него платы перегрелись и нейроны засахарились! Кокосов он никогда не видел! ДА НА ПЛЕЧАХ У ТЕБЯ КОКОС!© Рысь

Украдёшь на грош – сядешь в тюрьму, украдёшь на миллион – станешь уважаемым членом общества. Украдёшь у Тафари Бадда, станешь экспонатом анатомического музея© Рысь

Никто не сможет понять птицу лучше, чем тот, кто однажды летал. © Val

Природой нужно наслаждаться, наблюдая. Она хороша отдельно от вмешательства в нее человека. © Lel

Они не обращались друг к другу иначе. Звать друг друга «брат» даже во время битв друг с другом — в какой-то мере это поддерживало в Торе хрупкую надежду, что Локи вернется к нему.© Point Break

Но даже в самой непроглядной тьме можно найти искру света. Или самому стать светом. © Ri Unicorn


Рейтинг форумов Forum-top.ru
Каталоги:
Кликаем раз в неделю
Цитата:
Доска почёта:
Вверх Вниз

Бесконечное путешествие

Объявление


Информация о пользователе

Привет, Гость! Войдите или зарегистрируйтесь.



[18+]Devilish circus

Сообщений 1 страница 17 из 17

1

[18+]Devilish circus

https://s-media-cache-ak0.pinimg.com/736x/05/9e/d6/059ed6bd866e4537c0687716476e3755.jpg

время действия: невідомо
место действия:альтернативний світ

участники: Jul_Spring
Гаронд
Ri Unicorn

описание эпизода и отступления от канона (если есть):
в місто приїхав цирк, про нього мало що достовірно відомо, тільки чутки, яких навіть дуже немало. Цей цирк здається казкою. Чимость дивним та нереальним.
Шатер його вицвів і вже в декількох місцях прикрашений латками, але це тільки приваблює відвідувачів, а ще галасливі натовпи артистів і музикантів постійно снують навколо, вони ж просто зачаровують! Їх яскраві костюми притягують погляд, а відкриті посмішки змушують посміхатися у відповідь, але хіба зовнішність не оманлива? І взагалі, а що відбувається за лаштунками цього таємничого бродячого цирку, і куди зникла дитина, що сиділа у першому ряду? О, той джин (швидше за все актор, так, напевно), щось сказав про виконання бажань одного щасливчика, цікаво, хто це буде? А та ворожка сказала, що після вистави вона із задоволенням розповість кожному бажаючому, що його чекає в майбутньому. Шарлатанка, вам не здається? Ци все якась маячня. НЕРЕАЛЬНО!
Ох, акробати! Ну не може ж людина так гнутися! А клоуни навіть тут моторошні! Міми правда і того гірше. Занадто реальними вони здаються.

Отредактировано Ri Unicorn (2016-07-10 15:11:43)

+7

2

http://s6.uploads.ru/cHAeq.jpg

http://s2.uploads.ru/wzxRn.jpg

"Сьогодні визначний день! Сьогодні буде вистава!"
"Зовсім нова шоу-програма!"
"Такого ви ніколи більше не побачите!"
"Вперше в вашому місті, та будь де ще!"
"Дресировані тварини!"
"Чарівні акробатки та акробати!"
"Міми, клоуни, та ще багато-багато-багато цікавого!"
Все невелике містечко так і рясніло яскравими афішами та плакатами. Розмальовані актори роздавали проспекти та буклети, кричали та гомоніли - запрошували відвідати виставу.
- Заходьте до нас ввечері! Ми будемо вельми раді! - яскраво нафарбована дівчина протягує якомусь чолов"язі папірець. Вона як лялька, навіть на справжню людину не схожа. Зовсім не схожа.
- Гей, манюня, а ти хочешь на виставу? - звертається високий молодик до маленької дівчинки - Бери батьків, та приходь - він приязно та щиро посміхається, хоча може то так тільки здається? І його очі насправді горять зовсім не радістю, а чимось іншим? Бажанням, жадібністю? А може це світло якось не дуже вдало впало на його гарне лице?
---
Шатри цирку розмістилися на околиці, але навіть з іншого кінця міста йти недовго, декілька хвилин - таке маленьке це містечко. І що, як стверджуюсь афіші, такі видатні актори забули в цій глушині?
Тут, серед різнобарвних тканин, диких та не дуже тварин, та різноманітних людей, вже кипіли приготування до вистави: хтось фарбував лице, хтось перевіряв спорядження. Навколо панувала мерва, хаос, крики, шум, гомін...
- Як вважаєшь, багато буде людей?
- А колись бувало по іншому? - ворожка вигинає темну брову, та з подивом дивиться на дівчисько років 17. - У нас завжди повний зал. Не може бути інакше. жінка посміхається, та затягується люлької. - Просто не може бути. Хіба ти не звикла? - по невеликому, задимленому шатру розповзається слизький сміх. - Магія кличе людей, вона притягує їх. А тут вона всюди.
---
- Вітаємо вас на нашій виставі!- голосно, на всю арену, так щоб чули всі, навіть ті, хто не прийшов сьогодні до цирку, хто засумнівався - Ми дуже раді вас бачити! Ви навіть не уявляєте яке це задоволення тішити вас своїми виступами! Що, не вірите, що ми вас розважимо? Не треба ставити це під сумнів, праве діло, вам сподобається,- чоловік у високому циліндрі, здається, дивився в очі всім і кожному, хто був в цьому шатрі, ні одна дитина, чи дорослий не залишилися без його уваги, і як це йому вдавалося?
- Знаєте, ми не робимо нічого такого, чого не можете зробити ви, але, ви просто боїтеся своїх можливостей, не варто. Ми вам це доведемо! - на обличчі чолов"яги заграла весела посмішка, а потім арена наповнилася димом, та він...зник. А замість нього з"явилися дві прегарненьки ляльки. Так, не люди, хоча скоріше за все, це були акторки, так. конен їх рух контролювали нитки, які губилися десь в вишині - під "куполом".
Ляльки танцювали и виробляли грациозні па. Кожен їх рух був чіткий та точний, жодной помилки! Це здавалось неймовірним.
Музика, яка заворожувала, тиха, спокійна вона поступово змінювалася на швидку, єнергійну, навіть трохи моторошну, а в деякі моменти здавалося, что ляльки зовсім не посміхаються, а насміхаються, знущаються з глядачів. Їх обличчя були ідеальними порцеляновими витворами мистецтва, але як тільки на них падала тінь... складалося враження, що вони потвори, негарні, з великими, вилупленими очима відьми, котрі вип"ють з вас все життя і тільки облизнуть губи після цього, посміхаючись...
Але глядачі не помічали моторошних рис, їх зачарувала музика, вона з самого початку кликала їх сюди, ще до вистави, ще коли актори ходили містом. Вони всі як один дивилися на арену, на ляльок, на клоунів, яки вийшли наступними, на величезного слона, з сумними, чорними очима. А з-за лаштунків дивилися нан их...
- Вам подобається, так? - на арені знову з"явився чоловік в циліндрі, він весело посміхався, навіть якось помолодшав, чи що. - А знаєте, що, після вистави один, ЛИШЕ ОДИН!, щасливчик потрапить туди, куди не потрапляв ще не один простий відвідувач! - він таємниче примружив очі, та поправив циліндр на своїй голові - За лаштунки цирку! -чоловік зайшовся в веселому реготі. - А поки, продовжуєм - ведучий знову зник, а на сцену вибігли гімнасти.
Їх молоді, гнучкі тіла були немов пружина: вони то згиналися, то розгиналися, скручувалися в колесо, та заново випрямлялися. Це було неймовірно!
---
- Як вважаєшь, ми нормальні? - питає молода особа, яка ще до вистави розмовляла з ворожкою.
- А чого ні? - відповідає їй чоловік, розміром трохи меньший за шкаф з антросоллю. - Ми такі ж, як усі.
- Ні, мені здається ми погані, але, може мені тільки здається? - на її розфарбованому обличчі знову з"являється посмішка. - Не було б цього цирку, и мене вже б давно не було! - вигукує вона, та мчить на арену.
[NIC]Сircus[/NIC]
[STA]А ти віришь в угоду з Дияволом?[/STA]
[AVA]http://cs627927.vk.me/v627927616/11d9c/tCE1s1o3-M4.jpg[/AVA]

Отредактировано Ri Unicorn (2015-08-16 16:59:34)

+3

3

- Норо, якого біса?! Завтра здаємо номер, у тебе два недописаних матеріали, а ти їдеш?! – редактор так розчервонівся, що став схожим на великий помідор.
- О, так, містере Еддс, я їду, і їду я за сенсацією, за яку Ви ж потім мене на руках і носитимете, - дівчина з коротким рудим волоссям клацнула застібкою сумки та, закинувши її на плече, привітно всміхнулася колегам, які спостерігали за тим, що відбувалося, хоча й краєчками очей, але все ж таки з неабиякою цікавістю.
Еге ж бо, хто б міг подумати, що провідний журналіст видання, яка і днює, і ночує в редакції, коли наближається випуск нового номера, зірветься отак, серед робочого дня, з місця, щойно отримає таємничий дзвінок, після якого спочатку зблідне, наче перед смертю, а потім перетвориться на гіперактивний ураган, що бігає приміщенням в пошуках якихось вирізок з міських газет?
- Ти куди хоч їдеш? – набуваючи свого звичайного вигляду, вбитим голосом запитав редактор.
- До рідного міста, містере Еддс, - закидаючи сумку на плече, пояснила журналістка.
- Та що в тій глухомані може бути цікавого?
- О, містере Еддс, там нині дуже багато цікавого! Цілих п’ять шатер цікавого та потенційно кримінального!

***

Міккі, брат Елеонори Джейн Корнер, молодший від неї на три роки, безвісті зник у свій шостий День Народження. Тоді до їх невеличкого містечка приїхав справжнісінький цирк – величезний, яскравий і абсолютно захоплюючий. У святковий день, коли вся родина мала йти на виставу, Норі не пощастило зламати ногу. Як результат, вони з мамою поїхали до лікарні, а Міккі з татом – до цирку… назад батько повернувся аж під ранок. Сам.

- Хлопчик зник прямо посеред вистави, коли під час фаєр-шоу вимкнули світло, - пояснював вбитий горем Корнем місцевому поліцейському. І вони з ним цілу ніч розпитували працівників цирку, а також усіх, хто виходив з його шатер, чи не бачили вони рудувате шестирічне хлопчисько, яке, напевно, загубилося в натовпі.

Міккі так і не знайшли, а цирк поїхав буквально наступного дня. Звідки він був і куди прямував, чомусь нікому не спало на думку запам’ятати. Лише Елеонора, загубивши улюбленого братика, продовжувала мріяти знайти його. Життя склалося для неї доволі вдало. Закінчивши коледж, вона втрапила до редакції однієї з популярних газет міста, в якому навчалася. Останні три роки дівчина майже весь час присвячувала роботі, але тепер, коли їй зателефонувала мати, тремтячим голосом повідомивши, що до їх рідної провінції приїхав той самий цирк, Корнер просто не могла всидіти на місці.

***

Гамір та сміх, крики та оплески. Нора сиділа в третьому ряду, уважно спостерігаючи за всім, що відбувається на арені цирку. Її не розважали слова ведучого, не приваблювали порцелянові маріонетки і тим паче не цікавили акробати. З того самого дня, коли вона втратила брата, журналістка більше ніколи не ходила до цирку, хоч би хто і де її до нього не  запрошував. Нині ж вона прийшла сюди лише тому, що це був, безперечно, той самий цирк, і ті самі актори, які 16 років тому посміхалися з афіш.

Вони не змінилися.

Але Нора завжди була скептиком, і вважала, що в будь-якому прояві незвичайного прихована яка-небудь майстерна брехня або містифікація. Зважаючи на життєвий досвід, вона була майже впевнена, що її загублений брат був просто викрадений у якості нового актора для цього божевільного театру спалахів та вигуків.

З усього того, що почула та побачила за час вистави дівчина, її зацікавило лише оголошення про те, що одній людині сьогодні випаде шанс відвідати лаштунки цирку. Як отримати таку привілею? Оце питання муляло Норі, коли на арену вийшли останні клоуни, від яких навіть у неї – доволі безстрашної – шкірою побігли неприємні мурахи.

Останні оплески, вигуки «На біс!» - і от, на сцену виходить ведучий.

«Цікаво, як саме він буде обирати людину для екскурсії?»
- подумала Корнер.
[NIC]Norah Corner[/NIC][STA]Дай мені чистої води[/STA][AVA]http://s3.uploads.ru/t/VnLAk.jpg[/AVA]

Отредактировано Jul_Spring (2015-08-13 14:19:39)

+3

4

***
Її життя було безнадійно загублено десь в тумані невідомого, дивного світу. Не кожен мав можливість туди потрапити (доки не прийде "час"), а вона потрапила, та вже не знала, як звідти вибратись назовні, її засмоктав кольоровий, райдужний вир, він міцно обіймав дівчину та не давав можливості вибратися. Напевно, вона б так і згинула в різнобарвному майорінні веселки, якби не циркова трупа проїжджаюча по запилюченій дорозі, та вирішившая зробити зупинку на обід.
В невиликому лісочку, як раз біля привалу, гомінкі хлопчаки знайшли закривавлену, ледь-ледь живу дівчину. Скоріше навіть дівчинку - років тринадцяти, не більше, хоча може то вона так виглядала - як дитина.
Бліда, в розірваному одязі, вся, від пальців ніг до маківки голови залита кров"ю (і де з неї стільки цієї червоної жижі взялося?).
Її врятували. Не просто так. Життя - за життя. Правила завжди були суворі та непорушні; не можна подарувати комусь можливість дихати, думати, їсти, пити, спати, ходити, не відправивши в інший світ жертву. Але закривавлене дівчисько так сподобалося господарю цирку, що він не міг відпустити їй в райдужний вир назавжди. В нього на неї були свої плани, але це вже не ваше діло...

***
Трохи приглушене світло падало на арену, на зовсім безлюдну, пусту арену. Всі актори закінчили свої виступи та втікли за лаштунки. Хтось робив це сміючись, хтось не міг просто йти - крутився колесом, якась дівчина на ходу жонглювала декількома м"ячиками. Всі вони здавалися такими живими, занадто живими, веселими, активними, як на батарейках.
- А зараз, - на арену вийшов ведучий в циліндрі - Тиша! - його голос був такий, немов він в рупор кричав. Владний, командирський, такому не захочешь навіть півслова протиріччя мовити.
- Настав час розіграти наш спеціальний подарунок - пронулало декілька барабанних залпів, ведучий зняв свой цилиндр та опустив в нього руку, щось шукаючи - Щасливий номер - декілька довгих-довгих секунд, вся аудиторія мовчала, ніхто навіть пискнути не міг, дійсно, це ж такий шанс! Потрапити за куліси такого дивного, казкового, чудернацького цирку! - І так, екскурсія буду проведена для - чоловік обвів поглядом всіх присутніх, знову подивився в очі кожному - Номер - 33 - пан знову надягнув циліндр на голову - Хлопче, спускайся сюди - зупинивши погляд на малому, років десяти та протягнув до нього руки, запрошуючи на арену.

***
- Що чекає того хлопчака, Ельза? - запитала дівчина (так-так та сама, з-за лаштунків, напримітна така)
- Не знаю, але можешь бути певна - додому йому не повернутися - трохи сумно відповіла жінка, сьогодні вона була мішенью, ала не один ніж не влучив, навіть які кидали бажаючі з залу.
- Чому так?
- Нам же треба якось жити. Для життя потрібна енергія. Від вистав її не завжди достатньо. - Ельза повела плечима, - До цього треба звикнути. Ти в нас не так давно, тому тобі і важко. Потім буде легше - вона трохи моторошно посміхнулася. - Ти доросла дівчинка, треба звикати до реалій життя.

***
На арені з"явився молодий хлопець - акробат, гнучкий, мов тонка молода лоза. Він посміхався. Відкрито та, здавалося зовсім щиро.
- Ну що, хочешь побачити "іншу" сторону нашого цирку? - прошепотів він на вухо малому, та взяв його за руку. - Не бійся, там зовсім не страшно. Іноді буває. - молодик розсміявся та повів хлопчика до виходу з арени...
[NIC]Сircus[/NIC]
[STA]А ти віришь в угоду з Дияволом?[/STA]
[AVA]http://cs627927.vk.me/v627927616/11d9c/tCE1s1o3-M4.jpg[/AVA]

Отредактировано Ri Unicorn (2015-08-16 16:59:58)

+3

5

Коли ведучий виголошував принцип вибору людини для екскурсії, Нора вп’ялася нігтями в коліна – якраз на межі картатої спідниці та голої шкіри, та так, що там позалишалися синці. Давно вже робочий інтерес не перетинався для неї з особистим, давно вже вона не дивилась на щось так прискіпливо. Всі деталі, які вона могла б і так зауважити для себе, просто прийшовши на циркову виставу, зараз одразу ж складалися у логічні ланцюжки і пливли перед очима готовими рядками, які можна було б тут-таки і записувати. Чи не витягнути блокнот і прямо на колінах занотувати цікавий рядок? Ні, ще рано. Це – ще не цікавий рядок. Це його намітка, фантом, перший вигук з темряви. Цікавий рядок має народитися лише тоді, коли Корнер докопирсається до суті, а зараз вона лише торкнулася першого замкового отвору, здалека роздивилася ключ – і має метикувати швидко, аби назавжди  не загубити його образ.

Звісно ж, розіграш мав відбуватися за квитками. А як інакше? Журналістку примусило виструнчитися, як кавалериста перед атакою, інше. Вибір пав на дитину. Хлопчика років дев’яти-десяти. І, як на зло, рудуватого. У залі було безліч дітей, але і дорослих – теж. Цирк не виглядав, як суто дитяча забавка. Цирк точно мав у собі щось нехороше, замасковане на самісінькій поверхні – під помірним шаром гриму, серпантину та оркестрової музики.

- А батьки малюка – де? – до самої себе прошипіла Нора. В очах її спалахнули нехороші вогники. Озирнувшись на місце, з якого щойно піднялася обрана ведучим дитина, вона зауважила відсутність довкола нього дорослих. Отже, хлопчисько прийшов сюди сам. Ідеальна жертва.

Різко схопившись з місця, коли «власник щасливого квитка», тримаючись за руку акробата, вийшов за лаштунки, Корнер побігла між глядачів, що з галасом та сміхом вставали зі своїх місць. Дівчина не хотіла втратити дитину, яку відвели в закапелки шатра, з поля зору, але час вже було змарновано. Професійне чуття підказувало, що має статися дещо сенсаційне… і жахливе.

Нарешті, пробившись крізь натовп до арени, не жалкуючи підборів та – в перспективі – ніг, Нора перестрибнула через бортик і опинилася на піску. Котяча грація та котяча ж таки вдача на полювання за цікавим допомогли їй не впасти і навіть наздогнати «жертву». Ведучий цирку якраз збирався зникнути за лаштунками, але журналістка не могла дозволити собі так просто його відпустити.

- Перепрошую! Дуже перепрошую! – вона підбігла до чоловіка в смокінгу, і той таки на неї озирнувся. На обличчі, що раніше світилося такою привітністю до публіки, промайнув дивний вираз – чи то хижий, чи то приречений, але Корнер відмахнулася від власних вражень, списуючи їх на освітлення. – Мене звуть Елеонора Корнер, я журналістка «Дейлі Міррор», мені дуже хотілося б взяти у Вас інтерв’ю або ж – в ідеалі – написати розгорнуту статтю про цей фантастичний цирк… Чи це можливо? – проторохкотівши стандартний для подібних ситуацій набір слів, дівчина обдарувала ведучого найпривабливішою з усіх своїх посмішок та декілька разів кліпнула повіками, що додало її образу невинності та наївності. Хай чоловік у смокінгу бачить у ній дурнувату пташку, яка просто повторює своїм гарненьким дзьобиком те, про що їй каже інтерв’юйований, а вона, як пощастить, роздивиться, про що можна каркнути так, аби цей серпантинний балаган розсипався на свої справжні деталі.

Якщо ж їй відмовлять, вона залізе сюди трохи згодом. Поночі завше добре шукати сенсації, бо спокійно не сплять тільки ті, в кого дійсно є, що приховувати.
[NIC]Norah Corner[/NIC][STA]Дай мені чистої води[/STA][AVA]http://s3.uploads.ru/t/VnLAk.jpg[/AVA]

+2

6

Вибір було зроблено, жертва потрапила в пастку, навіть не підозрюючи про це.
Цирк був розвагою, місцем де сміялися з жартів клоунів, з захватом роздивлялись акторів, ляльок та гімнастів, з завмиранням серця спостерігали за трюками каскадерів та дресирувальників з їх вихованцями. Цирк - це можливість відпочити, розвіятися всією родиною, побачити щось нове та захоплююче, але ж чому тоді виходячи з залу глядачі відчувають втому? Вона чіпкими мотузками, пружними лозами обвиває їх, обіймає та притискає до себе, зовсім як мати своє немовля. Втома як жива істота йде за кожним з глядачів, вона множиться, щоб не випустити жодного...
Щож це робиться? Цирк випиває сили, він п"є емоціі, переживання.
Кожен хто вийшов з залу не пам"ятає й половини побаченого, а тим більш, він навіть при великому бажанні не згадає, що відчував, сидячи в залі та дивлячись на арену. Ані захвату, ані схвильованого тремтіння рук, ані щирої дитячої радості. Все це залишилось в шатрі цирку, в цього загадкових чертогах.

***
-Чи це можливо?- чоловік мовчить, на його обличчі привітна посмішка, хоча на секунду, всього одну секунду з"являється вираз, який так и промовляє "зникни комаха".
- Ні, боюся, це неможливо, - він засмучено хитає головою та розводить руками - Ми дуже поспішаємо, вже завтра зранку траба їхати,- його лице немов зроблено з воску - емоціі проступають на ньому чітко та навіть гротескно. "Вибачте, але нічого не можу зробити" - кажуть його очі - Треба все зібрати, скласти до купи, самі розумієте - ведучій знизує плечима, та відвертається від дівчини - йому ще треба так багато зробити, а часу залишилося зовсім мало!

***
-Ці глядачі немов подуріли! - кричить поважний чоловік в цилиндрі - Всім так хочется потрапити за лаштунки нашого цирку, що аж моторошно. - з його горла виривається дивний булькающий звук - сміх. - Вони ж навіть не розуміють, що їх там чекає. Цікавість їх згубить.
- Що сталося, господарю?- питає дівчина, допомагаючи чолов"язі зняти смокінг.
- Та нічого, мала. Інтерв"ю одній не в міру зацікавленій особі жах як хотілося взяти! - він сміється, та протягує дівчині ногу, чоб та зняла чоботи. - І статтю написати. Така умора!
- Ви не дозволили? - вона дивиться на нього зі справжньою цікавістю, її ємоції правдиві, не такі, як у інших.
- Ти що смієшься? - очі чоловіка стали круглі як пара блюдець.

***
Коли на цирк опустилася ніч тут ніхто не спав. Тут взагалі ніколи не спали - не вміли, та й не потрібно це було нікому: ані акторам, ані тваринам. Вони навіть не їли, це теж було зайве.
"Як же вони жили?", спитаєте ви, а це велика-велика таємниця, ключ до якої - це вистави...Та екскурсії, з яких не повертаються.

***
В смугастому шатрі, найменьшому, которий стояв посерд більшого (це здавалося дивним та недоречним), не було нічого, окрім дверей.
Звичайні, зелені, трохи побиті часом, з облупленою, потрісканою фарбою двері. Що вони роблять в цирку? Та куди вони ведуть?
Друге питання куди цікавіше.
- Не бійся, хлопче, - акробат тримає малого за руку,- Це ще одне приміщення цирку. Тобі ж сподобалося все, що ти бачив до цього? - на його губах грає весела посмішка - Там тобі теж сподобається. - молодик відкриває двері та пропускає дитину вперед, як тільки він заходить, актор відпускає його руку та залишає наодинці з самим собою, а сам притуляється спиною до зеленої поверхні та сповзає вниз.

***
А там відкривається інший світ, моторошний, в ньому нема нічого звичного та звичайного. Він цікавий, мінливий та оманливо гарний.
За дверима немає неба, є тільки червона поверхня, яка так нагадує океан. Тільки червоний, як кров. А під ногами ви можете відчути пісок. Палаючий. Гарячий.
Але це тільки здається, що ця пустяля з кровавим морем замість неба, бескрайня. Ні. Цей світ мінливий, що ще він приховує?
[NIC]Сircus[/NIC]
[STA]А ти віришь в угоду з Дияволом?[/STA]
[AVA]http://cs627927.vk.me/v627927616/11d9c/tCE1s1o3-M4.jpg[/AVA]

Отредактировано Ri Unicorn (2015-08-16 17:00:16)

+3

7

Коли на місто опустилася ніч дівчина, яка так хотіла отримати екзклюзивне інтерв"ю, пробиралась крізь різнобарвні тканини, матерії, загорожі. Вона проходила повз клітки з тваринами, які зосереджено проводжали її питливими поглядами. Вона минала шатри, з котрих чувся гомін та веселий сміх - актори цирку, акробати, дресирувальники збирали свої речі, та готувалися відправитися далі мандрувати світом.
- Чо тут відбувається? - пошепки спитала дівчина сама у себе, трохи посунувши посмуговану тканину, та заглядающи всередину шатра. Вона якраз встигла на той момент, коли молодик заводив маленького хлопчика в дивні зелені двері...
Це все зі сторони виглядало як фільм, не гарний, не цікавий, якийсь трохи хоррорний фільм.
Хлопчик пропав за обшарпаною зеленню дверей, а молодик опустився на землю, так, мов з нього випили всі сили. Дівчина нишком підглядала за всім цим, але її дихання раптом підвело її - молодий акробат різко повернувся в її бік.
- А ти що тут робиш? - кинувся він до неї. - Тобі неможна тут знаходитися! - майже кричить він, не в міру незтримано розмахующи руками.
- Мені стало цікаво.. - дівчина опускає очі, хоче виглядати невинною та наївною - Куди подівалася дитина? - питає вона, кліпаючи очима.
- Тобі не можна цього знати - різко відмахується парубок - Зараз підемо до начальника, він скаже, що з тобою робити.
- Ні, ні, тільки не до нього! - кричить журналістка, та виривається з міцної хватки акробата, який вже встих схопили її за предпліччя.
- Годі кричати, дурепа! - здається, що торпець хлопця зараз увірветься, а дівчина і не думає закривати свого рота, бігає по шатру від актора, немов скажена. В її голові все чіткіше формуються думки про те, що краще звідселя тікати, та більше не повертатися, забути все про цей дивний цирк, немов про страшний сон...
Хлопець майже наздоганяє Нору, але на допомогу приходять двері...Ті самі зелені двері. Вони немов виростають перед самим носом дівчини - тільки штовхни ручку і все - тебе вже не дістати.
- От дурна баба! - нестримно кричить парубок, падающи перед дверима на коліна - Це ж твій кінець...
З іншої сторони зелених дверей чуються дивні звуни - якійсь шурхіт, потом відчайдушний, пронизуючий душу крик.
Хлопець витирає сльзу - Я би все одно відпустив тебе - шепоче він, але дороги назад вже немає...Ані для молодої журналістки, ані для маленького хлопчика. Цирк поглинув їх. Назавжди.

***
Як тільки ранкові промені сонця доторкнулися верхівок дерев, цирк зрушив з місця - декілька хвилин, і його вже навіть не видно.
- Чого такий хмурий - трохи смішлива, повнувата жіночка повернулася до молодого акробата, простягающи йому тарілку з їжею. - Щось сталося?
- Ні, все добре, матінко. Просто сумно - хлопець відмахнувся від неї, забрав та мовчки почав їсти.
- Точно кажу, він у тому місті знайшов любов, а вона втікла від нього - дівчинка років 15 засміялася, та проходячи повз нагородила хлопця поцілунком в лоба - Не лий сльози, це не остання місто в наших мандрах - її веселий сміх, немов передзвін дзвіночків наповнив кибітку.
- Угу, в тім-то вся і справа...- акробат був печальний та невтішний, але за секунду натягнув на обличчя посмішку, та весело засміявся - не до лиці  циркачеві довго сумівати.

***
Нове місто, нові люди, нові кольорові афіши та яскраві барви...
Цирк знову дає виставу.
Цирк знову зупиняється на околиці міста.
Цирк знову зазиває глядачів.
Цирк знову чекає людей...Їх емоцій та вражень.
Знову біля шатрів вишукується довжелезна черга, знову всі кричать та гомонять, знову всі, немов зачаровані йдуть та йдуть на виставу...
Знову акробаті літають под куполом, знову ілюзіоністи показують дивні чари, знову ворожки розказують майбутнє, знову великі леви скачуть по арені, немов маленькі кошенята, знову коні катають на своїй спині шалено гарних дівчит-гімнасток, знову величні слони опускаються на одне коліно, підіймаючи догори свій довжелезний хлбот, та закидуючи голову назад.
Знову всі ці чари повзуть по місту, вимагаючи від людей уваги, вимагаючи прийти та подивитися...Знову, знову, знову...
[NIC]Сircus[/NIC]
[STA]Невже магія?[/STA]
[AVA]http://cs627927.vk.me/v627927616/11d9c/tCE1s1o3-M4.jpg[/AVA]

+1

8

- Генрі, давай навипередки! – Кричить Том, хапаючи свого велосипеда.
- Давай! – Погоджується його приятель і припускає вперед.
Немов дві комети вони мчать вулицями рідного містечка, насолоджуючись швидкістю. Навмисно їдуть прямо по калюжам, так щоб бризки летіли всюди. Вриваються в купу листя, що так дбайливо згрібав двірник Седрік, і воно летить в усі боки, полум’яне у промінні осіннього сонця. Хлопці регочуть, уявляючи яким буде лице вічно невдоволеного старого, як він буде трясти мітлою в повітрі і голосно виголошувати прокльони.
Руда комета – це Генрі Нельсон, «ганьба і сором» своїх батьків, як вони часто люблять повторювати. Світла – Том Денвер, якого знають ледве не всі в містечку, як найбільшого розбишаку. Йому дванадцять і він лише на рік старший за свого приятеля.
Подражнивши собак, вони, голосно дзілінькаючи дзвониками, вилітають на площу:
- Томе, диви но, до нас цирк приїхав!
- Нічого собі! Такий великий! І на афішах навіть леви є! Ти коли-небудь бачив живого лева?
- Ні не бачив, а ти?
- Як був малий і ми їздили в місто, тато водив мене в зоопарк, але то було дуже давно. Цікаво, скільки квиток коштує?
- А в тебе є гроші?
- Ні, нема… може так прошмигнемо.
- А велосипеди?
- В кущах заховаємо. Кому вони треба?
Сказано – зроблено. Покинувши залізних коней, вони тіньми рухаються до найбільшого шатра, де має проходити вистава. Знаходять зручне місце і прослизають попід пологом.
- А що я тобі казав? – З гордістю у голосі, пошепки питає Том. – Дай п’ять!
Генрі дзвінко ляскає по долоні друга і тут хтось хапає їх за вуха:
- Ах ви малі негідники, думали задарма виставу подивитися?! – Лає їх кремезний дядько, що з’явився ніби нізвідки, і веде до виходу. – Щоб я вас тут більше без квитків не бачив, а то в поліцію здам. – Він викидає їх надвір, наостанок легенько турнувши Тома під зад.
- От жлоб! – Лається рудий, коли дядько зникає. – Немов вони збідніють, якщо ми виставу подивимося…
- А я все одно лева побачу, - каже Том, дивлячись у бік шатрів.
- Як? Ти ж чув, що він сказав…
- А я в малий шатер залізу, в той де звірі. Там точно того ірода нема.
- А як той лев незамкнутий? – Зі страхом в голосі питає Генрі.
- Вони ж не дурні… чи ти здрейфив?
- Я, ні… - починає виправдовуватися приятель і тут дзвенить дзвін, рятуючи його від ганьби – мені просто мати наказала в шість бути дома, мушу йти…
Але Том рудого вже не слухає, він змахує рукою і тихенько підбирається до шатра, на якому намальовані мавпи і тигри. Оглядається по сторонах і прослизає в середину. Тут чомусь темно і він навпомацки рухається вперед, відчуваючи як від страху гупає його серце. Здається ніби те гупання чує кожен і вони просто чекають, доки хлопчина сам попадеться в руки. Перечепившись через щось, він втрачає рівновагу і падає, тепер вже точно сповістивши усіх хто є в середині. Встає на ноги і починає тікати, але врізається в якісь коробки, знов падає і втрачає напрямок. Тепер він не може сказати де знаходиться і в яку сторону треба йти, щоб опинитися назовні.
«Якби Генрі не втік, то міг би зараз помогти… Куди ж іти? А чорт з ним, шатер не дуже великий, піду прямо – може знайду стінку… аби не зустріти того типа». І, стиснувши мокрі від поту долоні, хлопчина починає рухатися вперед, сподіваючись що вибереться з цього шатра раніше, аніж втрапить в якусь халепу. Та вдача сьогодні не на його боці…
[NIC]Том Денвер[/NIC][STA]Розбишака[/STA][AVA]http://sa.uploads.ru/dALws.jpg[/AVA]

Отредактировано Гаронд (2016-07-14 04:02:48)

+2

9

Місто шаленіє, як тільки цирк приїздить. Всі біжать по білети, всі обговорюють, всі метушаться, всі пліткують...А що ж сам цирк?
Цирк стоїть, цирк вабить, цирк чекає, цирк мріє, цирк дихає, цирк позіхає, цирк не спить, цирк в передчутті чогось нового...Кожна вистава, ножен номер - це і є цирк. Кожен його мешканець, кожен актор, гімнаст, мім, клоун, дрессирувальних, кожен лев, тигр, слон, кінь, мавпа, папуга - всі вони - це цирк.
Чарівний, яскравий, трохи моторошний та лякающий. Все це - він. Такого більше немає, та не буде...
Люди тягнуться до нього, люди відчувають невідоме, люди хочуть бачити що там, людям подобається містика, їм подобається магія, їх заворожує чарівність...

***
Цирк - живий. Цирк відчуває всіх і кожного, хто вирішує пройти крізь його ворота, та не ворота теж. Не один маленький бешкетник хотів поближче підібратися до кольоворих шатрів. Хтось тікав від батьків після вистави та блукав поміж різнобарвних тканин, доки його не ловила якась чарівна місс в обтягуєчему трико, хтось драпав ще до вистави, аби погуляти, та натикався на клітки зі звірями, які лякали своїми величезними зубами та пазурами, після цієї зустрічі невгамовні діти з пронизующими криками тікали до батьків, поплакатися, дехто навіть заїкатися після цього починав...Так, цирк це не місце для прогулянок маленьких розбишак. Але кого це колись зупиняло?

***
Вистава починалася ввечері, навіть ще тінь не встигала спуститися на землю. Величезний шатер вітав всіх своїх гостей, зустрічающи ласкавою темрявою - тканина зовсім не пропускали проміньчики ласкавого сонечка. Пронумеровані сидиння підсвічувалися маленькими ліхтариками, щоб гості могли знайти своє місце. Арена була порожня - жодного актора, або ведучого, але коли всі розсілися - секунда, і шатер опустився в кромешну тьму, ще секунда - і вспалахнув прожентор, а на арені з"явився той самий харизматичний, але трохи лякаючий ведучий у циліндрі.
Він знімає шляпу, він кланяється.
- Чарівного усім вечера, цю виставу ви запам"ятаєте надовго...-чоловік зникає, а на арену виходять дівчата-акробатки. Їх плавні рухи заворожують, чарують, вони такі легкі та такі гнучкі, глядач просто не може помітити, як один рух перетікає в інший, все так текучо-гнучко.
Дівчата непомітно зникають зі сцени, коли вона вже палає полум"ям - це фокусники граються з вогнем. Глядачі стурбовано притискають долоні до обличчя, затамовують подих.

А в цей самий час маленький розбишака вирішує, що прогулянка поміж шатрами цирку - це гарна пригода, що це саме те, що розважить його цього вечера. А може він просто любить цирк? Може він хоче втікти з дому та залишитися тут назавжди? А може в нього просто немає грошей не те, щоб подивитися виставу? А може він хоче роздобути якийсь дивацький трофей та похизуватися їм? А може він просто тут заблукав? А може він програв бажання комусь з друзів? Варіантів безліч, та кожен з них можливий.
Хлопець потрапляє в шатер з тваринами. Там темно та моторошно. З темряви за ним слідкують декілька пар фосфорилюючих очей, чутно чиєсь глибоке та рівномірне дихання, ті, хто живуть тут бачать хлопчика, чують його, відчувають його сердцебиття, кожен його подих. Вона знають, что дитині страшно.
Посмугована тканина надійно поглинає соняшне світло, ані один промінь не освітлює захламлене приміщення.
Біля стін стоять вила, граблі, віники, швабри, та всяке інше знаряддя для прибирання - якщо впилятися в усе це добро, буде ду-у-у-уже боляче. По периметру розставлені клітки, та не всі з них з тваринами - може вони завжди пусті, а може когось дресирувальники забрали на виставу, а може тваринка просто вирішала вийти погуляти? Але це здається занадто диким, навіть для такого місця, як цирк. Над дверима кожної клітки висить табличка, на якій золотавими, виблискующими літерами зазначено ім"я та вид кожної тварини, над деякими таблички пусті...
На підлозі розкидані троси та мотузки, не всі з них охайно та дбайливо змотані, ой не всі...Це не дуже допомагає маленькому розбишаці - вій перечіпається, падає, здається, його вже охоплює паніка. Тварини в клітках уважно спостерігають не в міру розумними очима.
В шатрі ще багато усілякого мотлоху - де інде валяються коробки з соломою, місцями розкидані хлисти, нашийники, в деяких коробках лежать костюми дрессирувальників, цікаво, що вони взагалі тут роблять? Одна чи дві коробки набиті костюмами для тварин, не можна сказати, чо ті дуже в захваті від свого "вбраннячка", але що робити - діватися їм нема куда. Ось на одну з таких коробок і наштохнувся непрошений гість цирку. Його "подорож" в чудовий світ магіі та чаклунства не сказати, що дуже вдалий, все йому не везе, але цирк любить розбишак, особливо на сніданок.
В шатрі починає блимати світло. Зі стелі звисає невеликий ліхтарик, всередині якого горить свічка, вона коптить димом та дає зовсім мало світла. Свічка розгорається, вже не миготить, світло рівне, але тьмяне, ліхтарик помірно гойдається зі сторони в сторону.
Хлопчик може побачити невелику чатину шатра - з вулиці він виглядає куди меньшим. Зара очам відкривається тільки середина простору - декілька кліток, гора коробок, загороджующих прохід, і це все. З середніх кліток на хлопця зачаровано дивляться звірі: мавпа, яка так схожа на людину, вона зирить осмисленим поглядом, та вишкірює зуби в оскалі-посмішці; невелике левеня, який ще сам дитина і йому все цікаво; третя клітка здається пустою.
З темряви долітають різноманітні звуки - здається хтось з тварин вирішив погризти кістку, а хтось докучає сусіду, і той відгаркується, звідкілясь долітає сміх гієни, вся ця катавасія звуків поглинає всі інші - не чутно ані гуркіту фанфар, ані барабанік, ані чоловіка в циліндрі, який проголошує виступающих в гучномовець.
Кожен шатер - окремий світ. Окрема маленька дійсність.
[NIC]Сircus[/NIC]
[STA]Невже магія?[/STA]
[AVA]http://cs627927.vk.me/v627927616/11d9c/tCE1s1o3-M4.jpg[/AVA]

+1

10

Темрява здавна лякає людей. З тих самих пір, як наші предки вперше відчули себе, зрозуміли, що вони не тварини, а дещо інше, з’явився цей страх. Бо пітьма несла смерть. Гострими пазурами, холодом, природними пастками, а можливо і чимось надприродним, вона вбивала тих, хто залишився один, хто загубився чи відбився від своїх, хто ризикнув кинути їй виклик.
Нині, ми забули цей страх. У містах нас стережуть ліхтарі і кам’яні стіни, в селах – міцні паркани, та собаки. Але іноді, опинившись у темряві, навіть у своєму власному помешканні, ми ніби бачимо щось, щось чого не має бути. І це нас лякає, лякає настільки, що ми втрачаємо голос, не маючи сили закричати, втрачаємо контроль над тілом та можемо лише стояти, і, наче риба, відкривати і закривати рота, сподіваючись, що нам лише здалося.
З віком, більшість з нас вчиться перемагати цей страх, але Том Денвер був дитиною і страх охопив його цілком.
Спочатку він йшов вперед, але раптом щось неначе ворухнулося поряд і хлопчина закляк. Не здатний навіть зрушити з місця він чекав, разом втративши усю свою цивілізованість, повернувшись в історії, до того часу, коли пітьма означала смерть.
Потім стало трохи світліше і Том зрозумів, що щось – то мавпа. Повільно набрав повітря в легені, лише зараз відчувши, що зовсім не дихав, щоб не видати себе навіть звуком подиху.
Страх трохи відступив, обіцяючи повернутись разом із темрявою. На його місце, озираючись по сторонах широко відкритими очима, прийшла цікавість.
- Гей, мавпочко, як тебе звуть? – Прошепотів розбишака, підходячи трохи ближче до клітки і озираючись по сторонах. Його серце і дихання все ще не могло заспокоїтись, але це не могло спинити Тома, коли його вела ця леді, з-за якої йому потім часто-густо перепадало на горіхи.
- Дже-рте, - по складам прочитав він, надпис на табличці, - отже ти Джерте. А ти хлопчик чи дівчинка?
Мавпа в свою чергу уважно роздивлялася нового гостя. Не часто їй доводилося бачити чужаків настільки близько. Зовсім-зовсім нечасто. Майже ніколи. Вона могла покликати когось, підняти гамір і малого нахабу викинули б надвір, але їй також було цікаво. А ще, мавпа мала секрет. І якби Том його знав, то вже давно б втік.
Джерте підняла руку і помахала гостю. Він зробив те ж саме, але дурне левеня усе зруйнувало, поворушившись і подавши голос.
- Киця! – С захватом в голосі вимовив Денвер і підбіг до вольєра забувши про Джерте, що в свою чергу зовсім по-людськи сіла в кутку клітки і скрутилася калачиком, обхопивши одні кінцівки іншими. Їй лише залишалося сподіватися, що малий дурко знов зверне на неї увагу раніше, аніж прийде хтось з трупи.
Том тим часом вже намагався відчинити вольєр вважаючи що «маленький лев» не зробить йому шкоди.
Замок наче був простим, але чомусь не хотів здаватися швидко, наче спеціально був зроблений для такого випадку щоб…
- Юначе! – Жіночий дзвінкий голос пролунав наче грім посеред ясного неба, знов повертаючи страх.
- Вибачте, я тільки хотів… - почав було виправдовуватись Денвер, але раптом відчув, що не може ворухнути навіть пальцем, неначе його щось тримало.
Вона з’явилась в полі зору швидко, немов стрибком. Невеликого зросту, футів може зо п’ять. Рухи її були чіткі, але в той же час несли в собі грацію кішки. Каштанове волосся заплетене в дві довгі товсті коси. Очі, колір яких важко визначити при такому освітленні, блищать у темряві, а кутики повних губ посміхаються. Вона випромінює життя. Вдягнена в сценічне плаття, вона стоїть і розглядає непроханого гостя. Від неї пахне осіннім листям після дощу і водночас весіннім цвітом, часом вона здається зрілою жінкою, а іноді, зовсім ще дівчиною, ледь-ледь старшою за Тома.
- Тільки хотів, - повторює вона, наче пробуючи ці слова на смак. І дивиться, дивиться прямо в очі хлопцеві. А він не може відвести погляду, навіть на секунду. Блискучі очі стають озером, в яке він падає і починає тонути, захлинатися, рветься угору, з останніх сил, до крові закусюючи губи.
Колись його дідусь Джейкоб, що помер минулого літа, розповідав історію з свого життя. Про те як вони йшли рейсом в Індію і втрапили в шторм. І в якийсь момент вся команда почула спів. Капітан Роберт наказав не слухати, але той спів закрадався в вуха і хотілось підійти поближче до борта, та поглянути у воду. І один хлопець не витримав. «Він втопився той хлопець, бо здався. Втопився, бо здався, синку» - ці слова наче пролунали в голові Тома і він в останній відчайдушній спробі таки відвів погляд.
- Цікаааво… - промовила дівчина ніби вперше побачивши малого.
[NIC]Том Денвер[/NIC][STA]Розбишака[/STA][AVA]http://sa.uploads.ru/dALws.jpg[/AVA]

Отредактировано Гаронд (2016-07-14 04:03:11)

+1

11

А ви знали, що в цирку живуть потойбічні сили? Ну, може не в кожному цирку, але в цьому точно-точно! Вони виходять тільки тоді, коли ви залишаєтесь на одинці з самим собою. Вони обіймають вас, вони зацікавлюють, вони заманюють...Вони поглинають.
В цирку живе дядечко в чорному фраку, моторошний такий, можете звати його просто - Страх. Ще, в одному з шатрів, а може і зразу в декількох, поселилася пані Допитливість, розом зі своєю сестрою - Цікавістю. Поруч з сувенірами та дивацькими гральними апаратами живе Азарт. На арені панує Захоплення...Всіх цих духів і не перерахуєшь - їх безліч!
Зараз до хлопчика неквапливо підходив Страх, а з іншої сторони його мріяли обійняти Цікавість та Допитливість. Хто переможе?
Дитиною так легко маніпулювати...Духи знали про це, вони обожнювали дітей, цих маленьких невтримніх, неспинних людей, які так швидко піддаються віянням настрою. Вони можуть труситися від страху, а вже через секунду лізти в клітку до левеняти, що зара і робив невгамовний бешкетник.
Мавпочка, яка сиділа напроти, сумно споглядала на дитину, їй було його навіть шкода - такий малий і такий дурний. Нащо він взагалі прийшов до цього цирку? Джерте випустив розпачливий подих та обійняв коліна руками - не його справа.
Палаючі у напівтемряві очі левеняти уважно слідкують за Томом, що ж він буде робити далі? Вуха тварини ловлять натихіші звуки, вони повертаються, як дивні локатори в різні боки, хоча дитинча дивиться прямо на гостя шатра, навіть не блимаючи. З вуст левеняти звивається тихе урчання - не зрозуміло вітається він, чи застерігає.
Замок не піддається, вірогідно, його давно вже треба було змастити маслом, а може це своєрідний захист, щоб тварини залишалися в своїх клітках? Щоб ніхто сторонній не відкрив калиточку, та не випустив на волю, можливо, дуже небезпечних тварин? А може, це все магія, та двері не піддаються тільки тому, що відкриває не той, хто треба? І до чого тут взагалі тоді машинне масло?
Свічка під стелею мерехтить, ліхтарик невпинно гойдається. Шатром проносяться дивні звуки, всі тварини раптово починають скиглити, шипіти, забиватися в кутки своїх домівок, вони немов відчувають наближення когось страшного. Левеня ховається в темний закавулок вольєра, мавпа-Джерте ще тісніше обіймає свої коліна та розвертається лицем до стіни. В інших клітках тільки чується, що робиться якась мерва - ніхто не сидить на місті. А потім все різко стихає. Звірі немов затамовують подих - мовчать, не дихають, навіть не живуть.
- Що ж ти хотів, дитинча? - пряма як жердь, та гнучка немов гілочка верби, вони з"являється нізвідки. Її блискучі очі уважно дивляться на хлопчика, губи все ще складені в гарну посмішку. Вона виглядає оманливо м"яко, тільки очі видають хижий блиск.
- Хочешь завітати до начальника цирку? - посмішка стає ширшою, повні губи подіймаються вверх, оголюючи гострі зуби-ікла. - Чи може, ти розкажешь мені, що тут робив, і нащо поліз до кліток? - жінка дивилася прямо йому в очі, вони гіпнотизувала його, прив"язувала до себе, не давала можливості навіть блимнути, але Том відвів погляд. Це здалося циркачці чимось неймовірним.
- Щож в тобі такого незвичного? - один рух та пазурі дівчини впиваються в підборіддя малого. - Звичайні очі, звичайні зуби, звичайний ніс, вуха...звичайна дитина, - вона повертає його обличчя у різні боки, дивиться прямо та зосередженно.
- Пішли! - гаркає вона, та тягне за собою.
Свічка в ліхтарику гасне, тварини полегшено видихають, та починають ворушитися: неквапливо ходять по клітках, вибираються зі своїх лежаків, а дядечко Страх трохи засмучено покидає шатер з іншої сторони, на сьогодні його пригоди, мабуть вже закінчені, а ось пригоди малого розбишаки тільки починаються.
Жінку, яка так схожа своєю грацією, посмішкою, та напервно ще й очима (а може вся заразом?), на кішку, не на жарт зацікавив Том. Вона всю дорогу мовчки крокувала, тримаючи його за плече, її гострі кігті не давали хлопчику ніякого шансу вирватися та втікти.
- Гєй, бабцю, приймай гостей - жінка входить до шатра, який наповненний пахучим димом, він застеляє все навкруги,  не даваючи змоги побачити хоч шось трохи далі свого власного носа. - Нам тре на картах подивитися, та в кулю твою магічну поглянути. - десь з недр шатра доносяться звуки, лунає кряхтіння та пихтіння.
- В мене не прийомна година - сповіщає скрипучий голос.
- А мене це не хвилює - ричить жінка, підштовхуючи хлопчика в середину приміщення.
По-троху дим розвіюється, показується стіл з декількома стільцями, та бабця в кольоровій хустці, обвішана золотом, на манеру циган.
- Чого приперлася - кряхтить стара карга.
- Та ось гостя непроханого знайшла, та дивний він якийсь. Скажи, чо з ним робити.
- Згодуй своїм шакалам - серйозно відповідає відьма
- Ні, так не можна! Він точно незвичайний. - захоплені балачками жінки й думати забули про те, що малого треба контролювати, але ж він що, сам собі ворог - тікати?
[NIC]Сircus[/NIC]
[STA]Невже магія?[/STA]
[AVA]http://cs627927.vk.me/v627927616/11d9c/tCE1s1o3-M4.jpg[/AVA]

+1

12

- Щож в тобі такого незвичного? - Мовить жінка і впивається кігтиками в підборіддя хлопця. Якби він був трохи старший, то воно можливо сприймалося б інакше, але зараз це лише незнайома тітонька, що застукала його на гарячому. Тому і реакція відповідна:
- Ой, вибачте, я випадково, я чесно не х-тів... - починає звично виправдовуватися розбишака зиркаючи очима в боки, в пошуках шляху відступу. Але вона не в настрої слухати. Леслі (а її звуть так) хапає Тома за плече і волоче надвір, міцно тримаючи, щоб не втік. І наче на зло, на вулиці нікого. Можна було б закричати "допоможіть, дитину крадуть!" і поки ця місс буде пояснювати поліцейському що до чого, втекти, але перехожі немов пощезли.
Вони заходять до іншого шатра. Тут усе зовсім інакше - і запах, і освітлення і оточуючі предмети. Неначе Денвер втрапив в казку, в хатинку старої відьми що віщує майбутнє. Тепер вона, та ця місс, так схожа на пантеру, вирішують його долю. Ось кігтики вже не так міцно впиваються в плече Тома - можна зробити ривок і спробувати втекти. Але це означає повернутися додому і можливо отримати на горіхи від матері, за те що запізнився на вечерю. А тут відбувається справжня казка, справжня пригода і він - головна дійова особа. "Що ж робити?" - думає Том роздивляючись. Його погляд спиняється на чомусь блискучому, що лежить на столі, майже повністю сховане під хусткою з візерунками. Може це чарівна паличка? Або лампа Аладіна? І знову леді Цікавість немов підштовхує його в спину.
Він легенько вислизає із захвату і крадеться до столу. В останній момент, жінки помічають до чого тягнеться його рука. Стара кричить «НІ!», молода одним невловимим рухом опиняється поряд з Томом і хапає його за руку, але вже пізно. Стара залишається в шатрі сама. Сплескує в долоні і сідає в крісло, хитаючи головою. Тепер, повернуться вони, чи ні – залежить лише від них самих.
- От дурепа, - промовляє вона.

***

- От дурень! – Промовляє Леслі і дає хлопцеві дзвінкого, болючого ляпаса. Не такого щоб травмувати чи залишити синця, а виваженого – щоб навчити.
- Ай! – скрикує він хапаючись за щоку. Біль розходиться по лицю водночас з гнівом що починає рости десь з середини. «Та хто Ви така щоб мене бити?!». І він, ще сам не розуміючи що робить, б’є її ногою в колінку.
Тепер черга Леслі скрикувати від болю і хапатися за вражене місце. Очі її палають гнівом, рука тягнеться до поясу хапаючи повітря замість нагайки чи пістолета, що має бути у дресирувальника. Тоді вона стискає долоню в кулак і замахується, але раптом ніби згадує щось і стримується.
- Вибач, - тихо промовляє вона. Видно, що це дається жінці нелегко. Але вона старша і має бути розумніша.
Том піднімає голову і простягає їй руку. Вона потискає її і нарешті вони дивляться по сторонах, щоб зрозуміти, де опинилися.
А знаходяться вони на доріжці, посеред якогось лісу. І час на перший погляд такий самий, як і там, де вони були п’ять хвилин тому. Сонце вже потихеньку сідає – через годину чи дві буде темрява. Ліс змішаний – видно дуби, граби, клени, буки, осики, та безліч інших дерев. Де не де трапляються ялинки та сосни. Чути як співають якісь пташки і як вітерець ворушить верхівки дерев. Десь здалека лунає музика.
Доріжка на початку якої вони стоять йде кудись вглиб.
- Де ми? Що це за місце? – Здивовано питає хлопець, нарешті зрозумівши що саме трапилося.
- Якби я знала. В нашому цирку є правила, які не можна порушувати…
- Які?
- Не відчиняти клітки без мого дозволу. Не чіпати нічого в шатрі старої Мег. Питати перш ніж робити, якщо сумніваєшся – дозволено це, чи ні… ти порушив вже три. Пішли.
- Вибачте, я просто…
- В таких як ти все завжди просто, - мовить вона і рушає вперед.
Тому не зосталось нічого як піти слідом – залишатися один в незнайомому лісі, ще й перед заходом сонця він не хотів. С кожним кроком музика була трохи гучніше і видавалося, що вони дійдуть до її джерела якраз на заході сонця.
Деякий час вони крокують мовчки, але Денвер не з тих, кто може довго мовчати.
- Можна одне питаннячко?
- Може і можна.
- А скільки вам років?
Леслі дивиться на хлопця ніби гнівно, але кутики її губ посміхаються, наче питання поставлене хлопцем водночас і сердить її і забавляє. Можливо забавляє навіть не питання, а сама ситуація.
- А в тебе талант вибирати питання, так?
- Чого? – Дивується хлопчина.
Раптом вони чують позаду якийсь дивний скрик і повертаються в ту сторону.
[NIC]Том Денвер[/NIC][STA]Розбишака[/STA][AVA]http://sa.uploads.ru/dALws.jpg[/AVA]

Отредактировано Гаронд (2016-08-02 08:20:16)

+1

13

В шатрі старої Мег пахне травами, ладаном, гарячим воском, що стікає з палаючих свічок. Дим куриться навколо всього що є всередині, показуючи лише малесенький клаптик простору. Стара виглядає якоюсь химерою, рибою, що живе в димі, дихає димом, плаває в ньому та їсть його ж. Вона маленька та щупла, худа, наче тріска, але поглянувши на неї не скажешь, що слабка чи неміщна.
Бабця уважно дивиться на хлопчя. Її очі наче світяться, це видно навіть через напів-прозору серо-білу пелену.
Дим в цьому шатрі немов живий. Він клубиться, він пливе, він змінює свої обриси, він то перетворюється на запаморочливих істот, то стелиться ніжним покривалом навкруги.
- Так що, Мег, ти мені допоможешь? - Леслі стіко витримує кряхтіння ворожки, вона так просто не здасться. - Мила моя, розумна, мудра стара Мег, ти ж домопожешь мені та цьому хлопчаку? - та не встигла відьма відовісти, як малий розбишака простягнув долоню до чогось блискучого, дресирувальниця встигла схопити його за руку, але було вже піздно - шатер розтанув і вони опинилися в дивній місцині, тільки шалений крик  "НІ!" старої відьми відлунням залишився дзвеніти в їх вухах, нагадуючи, що вони взагалі були в якомусь цирку.

***

Не встигла дівчина вдарити малого по обличчю, як той вже різким рухом стукнув її по коліну. Нога відізвалася болем, а на обличчі з"явилася крива гримаса.
- Ах, ти ж! Малий!!! - Леслі не змогла підібрати цензурного слова, а нецензурні застрягли десь в горлі - все ж перед нею дитина. Дівчина спалахаю гнівом, неначе фітіль свічки від сірника. Її руки шукають зброю, але марно - все залишилось вдома, в цирку.
Слова вибачення даються дівчині досить важко, вона не звикла вибачатися.
Навкруги ліс, сонце вже почало свій шлях за обрій. Дресирувальниця невдоволено цокотить язиком, але мовчить, єдине, що зара ледь не зривається з її вуст, це - лайливі слова, але вона наказала собі не лаятися при дитині!
- Не весело хлопче, ой не весело, - сокрушається Леслі. - Ох, і нерозумне ж ти дитя! Правила існують не просто так! Але, нічого не поробишь, треба вибиратися, якщо тільки вийде.
В голові молодої жінки крутяться горісні думи, але вона тримає себе у руках, з кожним кроком музика, що лунає десь поряд, стає все голосніше та голосніше. Ця музика насторожує дівчину, звідкіля вона тут? Леслі оглядається, намагається побачити хоч щось, але дерева заважають. Стежка, якою вони крокують, крива, вона звивається, стелиться по землі, повертає то в один, то в інший бік, не відкриваючи того, куди веде.
- Ох, ну і питаннячко...- жінка підіймає одну брову. - Як би тобі сказати...- не встигає вона сформувати відповідь, як поза їх спинами лунає крик, знається дитячий, може хтось ще потрапив у дивний потойбічний світ цирку?
Леслі квапиться, їй страшно, але вона цього не показує. Стежка, якої вони йшли, немов знущається - де не де то коріння дерева вилізе, то камінь посеред шляху опиниться. Доріжка в"ється та блукає, шлях змінюється, "головне, щоб малий розбишака встиг за мною" - думає дресирувальниця, боючись загубити Тома.
Раптом стежка обривається. З-за дерев видніється велика, простора галявина.
В голові у дресирувальниці та Тома гремить музика. Гучна-прегучна. Вона немов розриває барабанні перетинки, вона приголомшує, з кожним кроком до галявани стає все голосніша, та все моторошніша.
- Тут же було тихо! - кричить Леслі, намагаючись перекричати музику, та закриває вуха руками.
Коли жінка виходить на галявину звук стє нестерпним, вона падає на замлю, притискаючи голову до колін.
Барабани, що гимлять у голові скажені, труби, трамбони, саксофони, скрипки, віолончели, фортеп"яно, контрабас - задється, звучить все одразу, одночасно. Дресирувальниця кричить, їй здається ще декілька хвилин і вона не витримає - її перепонки луснуть та з вух потіче кров.
Вся ця катафонія звуків пригнічує, лякає, кров застигає в венах, всі думки знакають, всі слова тануть, всі образи зливаються в одну пляму, в голові тільки звук. ЗВУК такий голосний, пробираючий все тіло.
- Дластуйте, ви чого тут? - в одну секунду все стихає. Жінка повільно подіймає очі, в голові нестерпно гудить. - Я думала, я сама глаюся. - перед дресирувальницею стоїть мала, їй років 4-5, не більце. Ще зовсям крихітка. На ній дитяче, майже лялькове вбраннячко, вона весело посміхається.
- Це ти кричала? - питає Леслі.
- Тааааак, мені стало стласно, але вони мене заспокоїли - дівчинка ще трохи картавить та говорить досить по-дитячому, вони показує рукою за свою спину. А там....Там валяються музичні інструменти, які тільки-но гриміли на весь ліс. А ось музиків немає...- А тепел плийшли ви. Ви поглаєте зі мною? - вона дивиться так допитливо, а говорить так, наче вона хазяйка, і тільки-но спробуй їй відмов.
[NIC]Сircus[/NIC]
[STA]Невже магія?[/STA]
[AVA]http://cs627927.vk.me/v627927616/11d9c/tCE1s1o3-M4.jpg[/AVA]

+1

14

- Що це? - питає Том, почувши звук. Він крутить головою, намагаючись зрозуміти звідки той лунає, але в лісі, та ще й невідомому це важко. Тим часом його дивна нова знайома зривається з місця і немов летить вперед. Денвер біжить за нею, роблячи все можливе щоб не втратити її в цих хащах, але де там - вона стрімка наче куля пущена з револьвера. Під ногами постійно трапляються якісь перепони і в світлі сонця що заходить, хлопчина ледве встигає їх оминати. Він відчуває як сорочка стає липкою від поту, хекає, немов йому не менш аніж сімдесят три, як бабусі Крістін. Ще й клята музика наче намагається розірвати Тому голову навпіл. Два роки назад батьки намагалися віддати його на скрипку, але після того, як він, вирішивши покататися на роялі, розбив інструмент на друзки і ледве не скалічив директора музичної школи, Денвера туди і на поріг не пускали. А тут здається заховався цілий оркестр, не менше.
На хвильку втративши Леслі цілком, хлопчина, намагаючись не впасти на місці від нестачі кисню і какофонії у вухах, вибігає на галявину і перечіпається через жінку. Летить шкереберть, прямо під ноги незнайомій дівчинці. Вона дивиться на нього, потім на Леслі, впираючи одного кулачка в бік і прикладаючи пальця другої руки до рота наче в роздумах. І в кінці німої сцени видає:
- А це ще хто? Він також буде глати з нами?
- Не буду я грати ні з яким дівч... ай! - Том повертається до Леслі, а вона робить такі страшні очиська, що він починає розуміти, що щигля йому дали не просто так.
- Звичайно він буде грати. А потім ти покажеш нам стежку до цирку, так Моллі?
В очах малої з'являється щось хиже.
- Якщо ви виглаєте...
- І в що ми будемо грати? - питає Том, встаючи на ноги і обтріпуючи одежу.
- В хованки. Ви будете ховатися, а вони шукати.
Вони - це два здорових сірих вовка, що з'являються з іншого боку галявини. В одного с пащі звисає слина  в іншого на оці більмо. Вони тихенько гарчать і облизуються, а мала їх гладить по головам і щось шепче на вуха.
- Я полахую. До ста, - всміхається Моллі і починає, - один... дев'яносто... дев'яносто один...
Переляканий Том почувши це задихається від гніву і відкриває рота щоб сказати, що так рахувати не чесно, але Леслі хапає його за плече і волоче геть с галявини.
- Вона ж...
- Вона завжди грає по своїм правилам, хочеш жити - рухайся...
І вони знов мчать лісом, не розбираючи дороги. Спиняються коло пари дерев с більш-менш тонкими стволами. Позаду наче вже чути хекання хижаків, але поки що це просто збентежений розум малює страшні картинки.
- Лізь!
- Куди?
- На дерево, куди, хутко!
І вони лізуть - Леслі на одне, Том на інше. Лізуть швидко, мовчки і важко дихаючи. Хлопчина, пам'ятаючи увесь свій досвід лазіння по деревам , намагається не дивитися вниз. Один раз вдирає руку об якогось сучка але не звертає уваги і продовжує пнутися наверх, бо перед очима стоять ті скажені очі диких голодних звірів, що йдуть за ними слідом. Зараз він вже жаліє, що не втік із шатра, а схопився за ту блискучу дрібничку. Вже б досі отримав свою порцію батькової лайки і спав би в своєму ліжечку. Денвер вилазить на гілку, всідається на неї і видихає:
- Все, більше не можу...
Дивиться вниз і в його голові починає паморочитися - він і не думав, що може залізти ТАК високо. Вхопившись обома руками за стовбур він хапає повітря, немов риба викинута на берег.
Леслі, що також всілася на гілці, копирсається в таємній кишеньці своєї одежі, дістає звідти коробочку, відкриває її і починає розкидати навкруги щось, що в сутінках нагадує сіль. Потім втягує носом повітря і киває сама собі.
- Вмощуйся добре. Як почуєш що вони йдуть - заклякни, затримай дихання і сиди так, поки не підуть. Вони не почують нашого запаху, але можуть почути звук, - шепоче вона до Тома. - Зрозумів?
- Ага, - відповідає Том, який на цей момент трохи відходить. І як завжди, в такі моменти, він починає нестерпно хотіти в туалет.
Але вони чують хрускіт листя під ногами вовків і все відходить на задній план. Звірі біжать прямо до їх галявини, крутяться по під деревами, відходять і знов повертаються. Врешті темніє зовсім і тепер чути лише звуки. Том, не дивлячись на слова Леслі дихає, але повільно-повільно. Бо ніяк він не здатен не дихати десять хвилин поспіль. Він же не спортсмен-олімпієць.
Врешті звуки наче стихають.
- Пішли... - чує хлопчина голос Леслі. І ледве не падає вниз відчувши як здерев'яніло його тіло.
- І що тепер? - Питає він, сподіваючись почути, що тепер вони підуть додому, вечеряти.
[NIC]Том Денвер[/NIC][STA]Розбишака[/STA][AVA]http://sa.uploads.ru/dALws.jpg[/AVA]

Отредактировано Гаронд (2016-08-22 13:09:38)

+1

15

Зустріч з цим малим дівчиськом ніяк не входила в плани Леслі. Ніколи у житті. Але чи можемо ми спланувати все наше життя? Аж ніяк ні. Тим більш, опинившись на цій таємничій стороні цирку. Це була підкладка цирку, його виворіт, те що бачать далеко не всі, а точніше ніхто, маючий розум не захоче сюди потрапити та це побачити.
- Нам гаплик - тихо шепоче дресирувальниця, витріщаючись на вовків. Вона знала, що Моллі - це зовсім незвичайна дитина, що її ігри рідко бувають добрими та милими, але ж не настількі ж! Хоча...Напевне сказти ніхто нічого не міг, бо звідси зазвичай ніхто не повертався. Але ж звідкі тоді всі знають про мале дівчисько, яке живе на обороті цирку? Легенди, байки, старі чутки...Цирк живе цим всім, дихає...Колись давно хтось зміх повернутися від дитяти живим і пішло поїхало - моторошні історії, від яких кров застигає в жилах, оповоді про диявола, що ховається в дитині..і все таке інше. Леслі не вірила в усе це - дитина, вона і є дитина. Вона може бути вередлива, вона може вимагати багато уваги, вона може кричати, плакати...Але не вбивати. Хоча, чому тоді так мало людей поверталося, і ніхто не хотів потрапляти сюди? Ці питання залишались для дресирувальниці невирішеними.
- Тікаємо. - шепоче дівчина, роблячи маленьки кроки назад, вона відступає, вона боїться, хоч і сама працює з тваринами. Це не її звірі. Це не її слухняні, навчені тваринки, які бояться одного її погляду.
Леслі розвертається та біжить. Вона біжить так, як не бігала ніколи. Майже ніколи. Сердце відбиває чіткий ритм, воно не збивається, воно не підводить. Дихання рівномірне. Кров стучить у скронях, разом з думкою "тільки би вижити". Все, що відбувається, схоже на дивний, моторошний, лякливий сон, якби такий і справді наснився, все тіло би заклякло, кров захолола би в венах, сердце би відбивало ритм, немов скажене, в горлі би застряг крик, а потім, в найнапруженіший момент, він би зірвався з вуст, а ти би прокинувся. Але це не було сновидінням. Це все було насправді.
Дрессирувальниця взбирається на дерево, та радить малому зробити теж саме. Її руки чіткі та вивіряні, вона це робить так, немов усе життя лазила по деревах, але в Тома немає часу милуватися та захоплюватися граційними рухами, та зачаровано нахвалювати гнучкість та пружність Леслі. А в дівчини немає бажання вихвалятися своїми вміннями, вона підганяє малого розбишаку, видираючись все вище та вище. Здається, що ще трохи, та вони дістануть верхівок дерев, які дряпають небо.
- Все. Чекаємо. - дівчина розсипає навкруги чарівний пилок, він поглинає запахи, радить не дихати, та завмирає.
Її груди намов стоять на місці, не один м"яз її тіла немов би не скорочується. Дівчина виглядає, як статуя, як причудлива фігурка, яку хтось посадив на гілку, як чудирнадську  пташку, не дуже яскраву, та зовсім не співочу.
Вовки підходили все ближче. Їх дихання біло чутно здалеку, під їх важкими лапами тріскалися гілки, шелестіло листя. Вона попереджали про свою появу. З кожним їх кроком ставало все страшніше. Здавалося ще декілька хвилин, та вони з"являться на галявині, підкрадуться ближче та сповістять свою хазяйку про непрошених гостей, що хваються на дереві.
Але нічого такого не відбулося. Кликасті монтри поблукали під деревами, моторошно втягуючи ніздрями повітря, та нічого не почуявши побігли далі.
Леслі полегшено зітхнула. Здавалося, це був перший її подих за останні десят хвилин, Том так не вмів.
Впевнившись, що вовки більше не повернуться дресирувальниця двома простими рухами зістрибнула з дерева, немов і не сиділа майже півгодини нерухомо.
- І що тепер? - питає хлопчина.
- Не знаю. - чесно відповідає Леслі. - Ти нас в це втягнув, тобі й витягати - неприязно відповідає вона. В ній прокинулося роздратування. Вона могла би зараз виступати на арені, або вже спати в своєму ліжку, якби не цей малий башкетник, через якого вони опинилися в цьому неприязному місці! - Вона знову нас знайде. Без неї ми звідси не вийдемо. Залишається сподіватися, що вона вже награлася.
- Хто вона?
- Дитина.
- Це зрозуміло. Звідки вона?
- Легенди ходять різні. Повністю я не вірю жодній. Але одна мені подобається більш за все. Вона - дочка засновника нашого цирку, народившися, вона була хворобливою, лікарі давали їй зовсім небегато часу, і якось, коли батько поїхав на гастролі, Моллі стало гірше, вона ледь не вмирала, коли цирк повернувся, дівчинці залишалось не більше кількох днів, і тоді...Не знаю, повіриш, чи ні...Батько та мати піддалися небаченій спокусі - вони запропонували дияволу свої душі в обмін на життя дитини, але Люцифер виявився не таким простим - двох душ йому виявилося мало. З тих самих пір наш цирк став вічним - він це дім для Моллі, та для нас всіх. Ми не можемо з нього піти, і кожен, хто приєднується до нас, стає його частиною навічно. - дресирувальниця тяжко зітхнула. - І це все ще не всі його цекрети, але тобі їх знати совсем не обов"язково. - Леслі загадково посміхнулася. Цирк навцив її ховати справжні емоціі та грати. Грати добре.
- Ви змогли сховатися від моїх собацьок! - голос Моллі прозвучав немов вирок. - Тепер ми будемо глати ще!
- Мила, тобі вже пора спати, хіба ні? - Леслі розмовляє з нею ласкаво, обережно, немов дівчинка - це бомба, яка ось-ось може вибухнути.
- Може і так, але це буду вилішувати я! - дівчисько вередує, не піддається.
- Але, крихітко, якщо не лягати спати, то завтра ти будешь позіхати, голова буде боліти, і ти не зможешь погратися з нами ще. - дресирувальниця переконлива, як ніколи.
- Добле, ти мене пелеконала - мала широко відкриває рота, позіхаючи, тре оченята своїими маленьками ручками. - Заспівай мені колискову - просить вона, забираючись на руки до Леслі.
- Добре, Моллі, я заспіваю. - дресирувальниця не сперечається.
З вуст дівчини зриваються першу звуки та мала зразу ж засинає, пісенька проста, та ненав"язлива, але вона заколихує.
- Тепер треба знайти її ліжечко. - шепоче дресирувальниця між рядками пісні.
Через пів години вклавши малу, Леслі оглядається навкруги.
- До ранку вона не прокинеться. - впевненість в її голосі насторожує, - Це незвичайна колискова. - Том теж почав куняти носом - Гей, прокинься, тобі не можна спати. Треба вибиратися. Нам потрібна стежка.
- Може краще поспати, а зранку пограти з нею, і вонан ас сама відпустить?
В погляді Леслі будо більше змісту, ніж в яких би то не було словах.
- Добре, ноги в руки і пішли...- бурчить хлопець, потираючи приспані очі...
[NIC]Сircus[/NIC]
[STA]Невже магія?[/STA]
[AVA]http://cs627927.vk.me/v627927616/11d9c/tCE1s1o3-M4.jpg[/AVA]

+1

16

Спершу Том злякався, вирішивши що Леслі впала, але почувши її голос зрозумів, що вона просто зіскочила вниз. Повільно він порухав кінцівками, щоб відновити кровообіг  і став спускатися. "Пережити вовків, а потім вбитися злазячи з дерева - навіть не смішно", - думав він, по два рази приміряючись перш ніш перенести вагу на наступну гілку. Нарешті зліз.
Коротка розмова з дресирувальницею, як завжди в таких випадках, породила ще більше запитань. Але знов з'явилося дівчисько і розбишака закрив рота, наче він в черговий раз прийшов до директора школи, разом із батьками. Чим тихіше стоїш тим швидше вони скінчать.
Здавалось Леслі, не дивлячись на всі її слова, вже не вперше бачить цю малу. Занадто вже добре знає що робити. Але ці думки вивітрилися як і усе інше, коли він почув колискову. Солодко позіхнувши, хлопчина став осідати, та йому знов згадався дідусь і Том став чіплятися за свою свідомість з усіх сил. Як результат - все ж таки не заснув. Сонний, він перечепився через якусь гілку. Від миттєвого страху впасти і забитися, сердце закалатало швидше і він остаточно прокинувся.
- Здається я знаю, як нам вибратися, - посміхнувся хлопчина.
- І як же? - Скептично перепитала Леслі, оглядаючись навкруги.
- В усіх казках, у лісі живе відьма. І тут в неї десь має бути хатинка. А в тій хатинці може лежить оте блискуче, що нас сюди закинуло.
- Пхе. Казки. Це реальність хлопче, тут нема нія... - вона раптом змовкла і стала вдивлятися кудись.
- Що там?
- Якесь світло. Пішли.
І вони пішли вперед. Леслі попереду, бо лише її зір дозволяв бачити так далеко, а ще не вбитися у темряві, а Том, немов хвостик позаду.
- Я їсти хочу, - через деякий час сказав він, відчувши як забурчав його живіт. Жінка проігнорувала, мовчки продовжуючи рухатись.
Пройшло ще з пів години і в Денвера, від темпу дресирувальниці занили ноги.
- Може перепочинемо трохи? Я більше не можу... - попрохав він, але замість слів Леслі вхопила його за руку і поволокла далі.
Хатинка виринула з темряви наче зненацька. Світло жевріло лише в одному віконці, двері були відчинені. Вскочивши в середину, жінка махнула рукою "заходь".
Том зайшов. В середині здавалося вже декілька років, а може й пару десятків нікого не було. Все було вкрите товстим шаром пилу. А джерелом світла виявилась примарна свічка. Дійсно примарна, бо висіла в повітрі над столом і торкнутись її було неможливо. Раптом двері закрилися. В хатинку зайшов хтось третій. З шість футів зростом, в темному балахоні. Лише очі виблискують у світлі примарної свічки.
Леслі штовхнула Тома вбік і він впав в якусь купу мотлоху.
- То ти прийшла знов? - З якоюсь моторошною насолодою в голосі промовив незнайомець.
Дресирувальниця заклякла.
- Час віддавати борг, дівчинко, - продовжив він і став повільно наближатися.
Том побачив щось блискуче - ту саму штуку, що перенесла їх сюди. Вхопись  - і ти вдома. А вони нехай розбираються самі зі своїми примарами. Він вже потягнувся рукою до тої штуки, але поглянув на Леслі і не зміг. Вона стояла стиснувши кулаки. Така розгублена, наче мала дитина. І вона вже тричі могла його кинути, але тягнула за собою. І тепер він отак просто її покине?
- Гей, дядечку, а в тебе дірка в штанах! - Крикнув хлопчина і з усієї сили вдарив примару дровинякою проміж ніг. Видно примара була не така і примарна, бо зовсім по-звичайному заволала, впала на землю і почала скиглити і матюкатися. Тут вже Леслі опам'яталася, в два стрибки схопила Тома і блискуче, і вони знов перенеслися.

***

Рідне містечко Том пізнав одразу. Це був край площі, де спинився цирк.
- Дякую. - Якось зовсім дивно мовила Леслі і обійняла хлопчину. Різко відсторонился, подивилася на нього і сказала, - але ти дурень.
- Чого?
- Бо тепер ти влип по самі вуха. Через десять років, коли цирк знову буде тут, він прийде по мене і по тебе. Тож якщо хочеш жити - готуйся.
- Як?
- Знайти чоловіка на ім'я Адам Вітке, розкажи йому все. Він підкаже, а тепер прощавай, хоробрий дурню.
І вона дмухнула йому в лице.

***

Зранку Том прокинувся вдома в своєму ліжку, так і не зрозумівши, як тут опинився.
[NIC]Том Денвер[/NIC][STA]Розбишака[/STA][AVA]http://sa.uploads.ru/dALws.jpg[/AVA]

+1

17

Йти з хлопцем було нестерпно, він ледь шкутильгав десь трохи ззаду, він відставав, він нив, що хоче їсти, Леслі це тільки дратувало. Вона не відчувала аніякого співчуття, їй дуже хотілося додому, в рідний цирк, бо ця "виворітна" його сторона була куди меньш приязною. Але ось перед ними все ж таки показалася якась дивна хатинка. Звісно, заходити до незнайомих приміщень було не найкращою їх ідеєю, тим більш в цьому світі, але що робити, коли так хочеться повернутися назад?
- І що ти тут хтів знайти? - не встигнувши закінчити фразу, Леслі заклякла. В хатинці вони були вже не самі. Хтось, немов тінь, немов сам жах, немов бестілесий дух, емоція, енергія, зайшов слідом за ними. Ще й двері зачинив - культура! Його очі світилися дивним вогнем, фігура була схована під плащем. Від чоловіка (навіть тільки за зростом можно було сказати, що це щось - чоловічого роду) тягнуло холодом, потойбіччям, чимось неживим, але й не мертвим...Його взагалі складно було кудись віднести, як і його енергетику.
- Мене тут нема, я не приходила, - зухвало відповіла Леслі, намагаючись перебороти свій страх - Тобі це все здається.
- Який борг? - жінка театрально округлила очі, та повела бровами - Я нічого нікому не винна. - її голос на мить став наподив спокійним та навіть не тремтів - вона ж акторка, вона вміє, але з кожною секундою ставало все складніше тримати себе в руках - незнайомець підходив ближче, його холод обіймав та стискав тебе, неначе змія, удав...А з такими тварюками Леслі впоратися не могла, не дивлячись на весь свой дресирувальницький досвід.
Фігура в чорному вже майже впритул наблизилася до жінки, ще мить - простягне руку та схопить. Леслі затамувала подих - вона боялась. По-справжньому боялася. Здавалося, хвилинка - вона закриє очі, та все буде скінчене - незнайомець отримає те, що хоче - її.
- ТВОЮ Ж БАБЦЮ! - дивний чолов"яга впав на пильну підлогу - ЩОБ ТЕБЕ ПІДНЯЛО ТА ГЕПНУЛО! І НЕ ОДИН РАЗ! - з вуст зовсім непримарного привида злітали дивні матюги, але Леслі з Томом вже не чули їх, бо світ навколо закрутився калейдоскопом різнобарвних картинок, образи мерехтіли навкруги, все переливалося веселкою, а потім зупинилося.
Навкруги був рідний, реальний, справжній цирк.

***
- Прощавай - промовила Леслі, дмухнувши на малого чарівним пилком. Вона не стала нічого пояснювати, не розповіла хто за ними прийде, не повідала, як цей хтось пов"язаний з цирком, не повідомила куди цирк їде далі, і що робити хлопчині, поки її не буде. Лише одне ім"я - вона вирішила, що цього буде досить, для не в міру допитливого бешкетника.
А зранку, коли Том прокинувся в своєму ліжку, цирку вже не було у місті, а він не міг зрозуміти все, що відбулося було сном, грою його дитячої уяви, чи реальністю?

***
Минуло десять років.
Що могло статися за цей час?
Діти повиростали. Хлопці змужнішали, дівчата повідпускали довгі коси, батьки постарішали, стали дідусями й бабусями, народилося нове покоління, але життя йде так само, як і йшло...
Ось і у маленькому містечку все залишилося незмінним, коли через десять років на околицю приїхав цирк. Так, той самий чарівний цирк.
З самого рання по містечку вже майоріли афіші, розмальовані акробати виступали на площі, закликаючи гостей відвідати чарівні шатри, зануритися у світ магії. Ворожка прогулювалася ринком, пропонувала розповізти долю, та також запрошувала відвідати свій шатер, але попереджала, що в ньому свої, дивні, загадкові правила, які ніколи не можна порушувати...
- Ось ми і знову тут - зітхнула Леслі, здалеку дилячись на місто, яке так само, як і тоді привітно зустрічало гастролерів.
Жінка анітрохи не змінилася за десять років свої мандрів з цирком, та й цирк не змінився - ті самі шатри, з тієї самої посмугованої тканини, ті самі люди-актори, ті самі звірі...Все залишилося таким самим, як і було.
- Сьогодні...- тихо прошепотіла жінка, та зайшла до свого помешкання, в якому так само стояли клітки із дикими звірями, ставших трохи більше. - Що мої милі, не подобається жити за гратами? - Леслі провела рукою по решітці однієї з кліток, в якій сиділа мавпочка. - Повірте, буває і гірше.
Ввечері повинна бути традиційна вистава, і цирк, як завжди, кипів в приготуваннях - клоуни накладали грим, акробати розмальовували тіло чудирнадськими візерунками, ворожка - стара Мег - розкладала карти, ведучий вистави прасував свій смокінг, музики полірувати тромбони, та шукали барабанні палички - все в цирку було як зазвичай. Крім Леслі, яка чомусь незвично нервувала...
- Нічого, переживемо - відмахнулася вона від моторошних думок, малюючи собі на обличчі чарівну яскраво-червону посмішку.
[NIC]Сircus[/NIC]
[STA]Невже магія?[/STA]
[AVA]http://cs627927.vk.me/v627927616/11d9c/tCE1s1o3-M4.jpg[/AVA]

+1



Рейтинг форумов | Создать форум бесплатно © 2007–2020 «QuadroSystems» LLC